Авітенцій
17.10.2006, 00:05
Даюся диву від самого себе
Межа. Межа дитинства.
Закінчився робочий день. Небо затянуто хмарами. Вітерець лютує, а зима дмухає холодом. Згадується парк в м.Умань – чарівний Софіївський парк. Мабуть, там багато пожовклого листя, чудові галявини, взуття шорхає від кожного кроку. Сюди приплітається слово та розуміння романтики.
Так, сиджу вдома. На письмовому столі лампа та аркуш. Він, аркуш, вислуховує все, що в думках мається. На тілі футболка, шорти і старенька шубка. Вона тепленька. НА дворі лютує осіння «хуртелиця». Затишно, особливо поглядаючи в вікно.
В таку мить поглядаю на життя, наче курю відеомагнітофоном. Там, в далечі, дитинство вешталось. Зараз розум наповнений аналітчно-філософськими думумками. Зараз, в цю мить, немає будь-яких бажань – я в «просторі». Мені добре.
Згадую лист ві знайомої. Вона знайшла свою гілку зацікавленності – її коханий. Кохати добре, є мотивація для роботи. Для самого себе жити – на довгий час невистачить. Виходить, досить закохатися чим скоріш та життя буде насичене новими кольорами. Соромно, але і ствердження в мені – ПЕРЕХІДНИЙ ЕТАП. Мені не доводилось закохуватись. Симпатії були, але через певний проміжок часу всі доблесті зникають і залишається суть. Та сама, котру стерпіти неможу, невдається.
Лишитися б дитиною ще трохи. НЕ муляли б очі симпатії, фізичні симпатії. Не становитися в одну мить дорослим. Працювати можна і протрібно, але не залишати дитинство не сформувавши своє «я» -- Гаряче.
Він спілкується, але немає продовження,
Він оригінал, але нічого креативного в ньому немає,
Він мріє, але «двох зайців» не впівмає.
Більшість днів його життя одні й ті самі помилки. Він їх знає. Наступити собі на «горло» та змінити «легені» відповідно до мрії – недостатньо сил. Може він не бажає розставатися з частинкою себе?!
Чому при повнолітті, універсальною датою для мільярдів людей, він має одразу бути впевненим, рішучим, серйозним і, лиш, трохи дозвілля? Можливо, стереотипи не задовільняють його, а він виріс серед них. Йому важко та ніхто не здатен йому допомогти, крім «небаченого» та всима розмальованим КОХАННЯМ.
Відповіді на власні запитання знаю, як знайти.
Закрити дірки можу, але як! Відповідь простосовую, підганяю, підбираю, знаходжу під питання. Але не маю власної точки зору, щоб моє «я» не конфліктувало з іншими думками. Прийняття рішень, здебільшого, при порівнянні зі схожим та сторонній допомозі. Тобто, власного рішення/думки не маю. На деякі питання, потрібно вічувати відповіді, бо жодна з логік не допоможе.
Я себе не чую, не відчуваю. І SOS не допоможе. Дитина – мріє, дорослі – рахують, а я на перехресті.
«Перекресток семи дорог»
Машина времени
Межа. Межа дитинства.
Закінчився робочий день. Небо затянуто хмарами. Вітерець лютує, а зима дмухає холодом. Згадується парк в м.Умань – чарівний Софіївський парк. Мабуть, там багато пожовклого листя, чудові галявини, взуття шорхає від кожного кроку. Сюди приплітається слово та розуміння романтики.
Так, сиджу вдома. На письмовому столі лампа та аркуш. Він, аркуш, вислуховує все, що в думках мається. На тілі футболка, шорти і старенька шубка. Вона тепленька. НА дворі лютує осіння «хуртелиця». Затишно, особливо поглядаючи в вікно.
В таку мить поглядаю на життя, наче курю відеомагнітофоном. Там, в далечі, дитинство вешталось. Зараз розум наповнений аналітчно-філософськими думумками. Зараз, в цю мить, немає будь-яких бажань – я в «просторі». Мені добре.
Згадую лист ві знайомої. Вона знайшла свою гілку зацікавленності – її коханий. Кохати добре, є мотивація для роботи. Для самого себе жити – на довгий час невистачить. Виходить, досить закохатися чим скоріш та життя буде насичене новими кольорами. Соромно, але і ствердження в мені – ПЕРЕХІДНИЙ ЕТАП. Мені не доводилось закохуватись. Симпатії були, але через певний проміжок часу всі доблесті зникають і залишається суть. Та сама, котру стерпіти неможу, невдається.
Лишитися б дитиною ще трохи. НЕ муляли б очі симпатії, фізичні симпатії. Не становитися в одну мить дорослим. Працювати можна і протрібно, але не залишати дитинство не сформувавши своє «я» -- Гаряче.
Він спілкується, але немає продовження,
Він оригінал, але нічого креативного в ньому немає,
Він мріє, але «двох зайців» не впівмає.
Більшість днів його життя одні й ті самі помилки. Він їх знає. Наступити собі на «горло» та змінити «легені» відповідно до мрії – недостатньо сил. Може він не бажає розставатися з частинкою себе?!
Чому при повнолітті, універсальною датою для мільярдів людей, він має одразу бути впевненим, рішучим, серйозним і, лиш, трохи дозвілля? Можливо, стереотипи не задовільняють його, а він виріс серед них. Йому важко та ніхто не здатен йому допомогти, крім «небаченого» та всима розмальованим КОХАННЯМ.
Відповіді на власні запитання знаю, як знайти.
Закрити дірки можу, але як! Відповідь простосовую, підганяю, підбираю, знаходжу під питання. Але не маю власної точки зору, щоб моє «я» не конфліктувало з іншими думками. Прийняття рішень, здебільшого, при порівнянні зі схожим та сторонній допомозі. Тобто, власного рішення/думки не маю. На деякі питання, потрібно вічувати відповіді, бо жодна з логік не допоможе.
Я себе не чую, не відчуваю. І SOS не допоможе. Дитина – мріє, дорослі – рахують, а я на перехресті.
«Перекресток семи дорог»
Машина времени