Девор
05.08.2005, 21:44
Перероджена ера наших мрій, що вибиваючись у майбутнє згрібала все навколо в мішок для сміття. Цілі народності гинули від рук «провидців», міста падали під вагою небесних птахів, якими були колись ми.
Вищі, наймогутніші, найбагатші, ті що мали жити вічно зараз гниють в грудах звалених Світовим Вітром хмарочосів.
Матері захищаючи своїх дітей, рідних дітей, так і залишилися в своїх непереможних позах, засохлими від потоку лави в руках тримаючи, при грудях, свій майбутній захист.
А там де співали б птахи, де тече молоко в струмках, де сонце супроводжує вічний хор флейт, і де сумирно плещуть в небесних потоках захисники світу… там панує пустка, мабуть відпустка.
Коли планета трясучись від злості була готова назавжди залишити простори Всесвіту й сам всесвіт був готовий залишити Чорноту… все навколо засяяло голубим, вільним світлом, який винирнув з «богом забутої планети», з древньої скелі, що мов рука тягнулась до неба.
На ній стояло створіння з тулубом лева і головою людини, дві руки, що мов в кентавра додатково виросли біля лап, тримали дівчинку, піднявши її в гору. Дівчинка підняла свої руки в гору обнімавши цілий світ. І вона злетіла випромінюючи з себе це сіяння. Все вище і вище, ось вона вже над планетою, ось розчиняється і водночас збільшується. Вона стала центром, існуючим, живим, думаючим центром. Пройшла мить, дрож у Всесвіті припинилась, ще мить і на гниючих планетах відновлюється життя. Ще мить і … вона не засинає, а далі виблискує власним промінням.
Древні прокинулись і померли, помічники сумно опустили голову і розчинились у просторі темряви.
Саму --- одна, довершена частина істини, що вітає свій колишній дім, свої, теперішніх друзів.
--- Як ти знав? Чому древні померли, ти встановив рівновагу, а Саму не загинула?! --- віддавався внутрішній голос з тіла лево-людського створіння.
--- А вона досягла моменту найвищої ейфорії щастя, вона не заснула, і зберегла тепло сердець, що її люблять, зберегла чистоту власного я, її уста не оскверняла брехня і смуток ніколи не спадав на її обличчя. З неї вийшов чудовий страж хаосу, ти не думаєш?--- усміхнулась голова.
Тіло відізвалось:
--- І що далі?...
--- А далі... ідемо їсти, страшно проголодався...
--- Моно, Моно..
Вищі, наймогутніші, найбагатші, ті що мали жити вічно зараз гниють в грудах звалених Світовим Вітром хмарочосів.
Матері захищаючи своїх дітей, рідних дітей, так і залишилися в своїх непереможних позах, засохлими від потоку лави в руках тримаючи, при грудях, свій майбутній захист.
А там де співали б птахи, де тече молоко в струмках, де сонце супроводжує вічний хор флейт, і де сумирно плещуть в небесних потоках захисники світу… там панує пустка, мабуть відпустка.
Коли планета трясучись від злості була готова назавжди залишити простори Всесвіту й сам всесвіт був готовий залишити Чорноту… все навколо засяяло голубим, вільним світлом, який винирнув з «богом забутої планети», з древньої скелі, що мов рука тягнулась до неба.
На ній стояло створіння з тулубом лева і головою людини, дві руки, що мов в кентавра додатково виросли біля лап, тримали дівчинку, піднявши її в гору. Дівчинка підняла свої руки в гору обнімавши цілий світ. І вона злетіла випромінюючи з себе це сіяння. Все вище і вище, ось вона вже над планетою, ось розчиняється і водночас збільшується. Вона стала центром, існуючим, живим, думаючим центром. Пройшла мить, дрож у Всесвіті припинилась, ще мить і на гниючих планетах відновлюється життя. Ще мить і … вона не засинає, а далі виблискує власним промінням.
Древні прокинулись і померли, помічники сумно опустили голову і розчинились у просторі темряви.
Саму --- одна, довершена частина істини, що вітає свій колишній дім, свої, теперішніх друзів.
--- Як ти знав? Чому древні померли, ти встановив рівновагу, а Саму не загинула?! --- віддавався внутрішній голос з тіла лево-людського створіння.
--- А вона досягла моменту найвищої ейфорії щастя, вона не заснула, і зберегла тепло сердець, що її люблять, зберегла чистоту власного я, її уста не оскверняла брехня і смуток ніколи не спадав на її обличчя. З неї вийшов чудовий страж хаосу, ти не думаєш?--- усміхнулась голова.
Тіло відізвалось:
--- І що далі?...
--- А далі... ідемо їсти, страшно проголодався...
--- Моно, Моно..