Князь R.
01.12.2006, 14:01
Вчора дописав новелу і, оскільки, так і не зміг вчора комусь її прочитати, вирішив запостити її сюди. Гірше і так вже не буде. Тому читайте, може хтось і зможе збагнути мій талан.
----------------------------------------
ФОТОГРАФ
новела
1
"Сейчас каждая собака называет себя фотографом"
Ця новела не про собак. Не про якогось кобеля чи суку, а про справжнього фотографа. Сказати чесно, я не люблю фотографуватись, чомусь мені здається, що я погано виходжу на фотографіях. Але це не так, і деякими своїми фото я можу довго милуватись. А саму фотографію я досить довго взагалі не вважав за мистецтво. Чому? Можливо тому, що це модерно, не архаїчно та не потребує стільки зусиль, як наприклад живопис. Може й тому, що зараз практично у всіх є камера, цифрова, на мобільному, мильниця. У своєму житті, люди переобтяжені фотографіями, це як мотузка, яка тягне в минуле. Або, як вона казала - кожна собака називає себе фотографом. Я це підтвердити не можу, бо мало спілкуюсь з собаками, але я в це вірю. Я вірив майже кожному її слову. Я ніби фотографував звуковий потік її слів, проявляв у свідомості та зберігав у фотоальбомі пам'яті. Сказане нею не було для мене аксіомою, але теоремами були точно. І доведенням цих теорем я не цікавився. Якою ж для мене виявилось несподіванкою, коли деякі ці теореми були спростовані. Але це навіть добре, значить я не втратив здатність дивуватися. Так, вона мене дивувала, постійно і наш недовгий період спілкування безперечно залишиться в моїй пам'яті. Я сам на той час став неначе фотографом, кінооператором, бо фіксував всі її рухи, слова, посмішки, жести. Я можу пригадати все в деталях, викликати в свою уяву будь-який момент, наче він записаний на відео, або фотоплівку. І ця новела написана перш за все для того, щоб ще раз закарбувати свої думки та враження, але вже в літературі, цій непотрібній, немодній, іншій літературі. Але різниця в тому, що я пишу перш за все для себе. Пишу, бо не можу не писати. А читач мене не сильно цікавить, якби я писав для читача - я писав би зовсім інше.
Вона казала, що чорно-біла фотографія вимирає, навіть чорно-білу плівку дістати не так просто. Цифрові технології беруть своє. Але всі її роботи, які мені випало щастя побачити (мало, дуже мало) були саме чорно-білими. Є в цьому своя унікальність, як і в чорно-білому кіно. Є і в ній унікальність, або принаймні я бачив цю унікальність, можливо домалювавши і дофантазувавши те, чого не було і не могло бути. Вона часто носила з собою камеру, але я ніколи не бачив, як вона фотографувала, окрім одного разу, але то було не мистецьке фото, а так на згаду. Здається навіть я, або частина мене потрапила у кадр. Її ж персональної фотографії я не маю, але хотів би мати. Я рідко, дуже рідко фотографую. Але цікаво, як би вона відреагувала на мою пропозицію сфотографуватись. Щоб я зняв її з її ж камери. Не знаю і вже не взнаю. У неї теж немає і навряд чи буде моя фотографія. Хоча я просив, так би мовити, зробити мені фото-сесію і вона погодилась, але цьому так і не суджено було здійснитися.
Пам'ятаю той вечір, коли я їхав з нею в фотомагазин... Було вже темно, бо в листопаді швидко темнішає. І тому листопад вважається самим суїцидальним місяцем. І ми заїхали теж в суїцидальне місце, принаймні воно таке для мене якщо порівнювати з іншими місцями Києва. Ми йшли туди і говорили про фотографію, повертались і теж говорили про фотографію. Ми багато говорили і просто про мистецтво, іноді про життя та про різні дивні й незвичні речі. Вийшовши з магазину, вона розповідала, що їй радили зробити пару своїх виставок, потім їй надали б майстерню. Але вона не бачила в цьому чогось особливого і не ставила це за ціль. В той же час я побачив на стіні її ім’я намальоване білою фарбою - і сказав, що це напевне її хтось поздоровив з днем народження. Але це було не так і я це знав. У нашому спілкуванні бували моменти мовчання, але ці моменти не завдавали мені незручності. Вони були, як німе, документальне кіно, яке іноді теж приємно дивитися.
Одне з її фото, яке я випадково знайшов в інтернеті називалось "Беседа двух одиночеств". Два стільця стоять біля вікна. Вікно випромінює світло та на підвіконні стоїть дерево у вазоні. Але стільці, навіть не стільці, а крісла - стоять ніби в затемненні. І здавалось мені, що неодноразово я приходив і сідав на те крісло, що справа - навколо нього більше темряви. Сідав і дивився вперед на свого неіснуючого співрозмовника і несказаними словами намагався пояснити непояснену суть самоти. Потім йшов, але знову повертався, наче то і була моя кімната. Ніяких зайвих речей. Тільки крісла, вікно зі світлом та дерево.
2
"Я редко ем сладкое. Но не потому что я така бедная, просто не люблю"
Космополітизм завжди солодкий. А українське мистецтво переважно гірке, або кисле. Так вже склалося і я не вважаю за потрібне ганятися за ні за східними солодощами, ні за західними, підживленими генетично-змодифікованими домішками. Якщо змішувати культури, що намагається зробити космополітизм - продукт все-одно залишиться солодким, бо надто багато цукру додано, надто багато. А справжній чорний шоколад - не солодкий, а гіркий.
Ми мали різні смаки і погляди на мистецтво. Напевне вона і не розуміла, чому я не розумію те, що розуміє вона. А в той же час було дещо, що подобалось нам обом, і це ніби сильніше нас об’єднувало. Принаймні так мені здавалось тоді. Тепер я вважаю, що мистецтво погано вміє об’єднувати і погано вміє роз’єднувати. Та й взагалі, мистецтво дуже широке поняття і його дуже багато навкруги, якщо подивитись і помітити. Скажімо у Києві стільки всього відбувається, що практично неможливо усюди побувати.
Так, були моменти, коли ми розділяли мистецтво. Але як недовго це було! Потім я здогадався, що вона не хоче продовжувати розділяти мистецтво зі мною. Можливо це тому, що я почав ділитись по-братськи, а не почесному. А може просто прислів’я "Кожному - своє" тут мало місце. Точно не скажу, але знаю, що в неї своя дієта, яку вона навряд чи змінила би і я не хотів би під неї підлаштовуватись.
А нам здебільшого нав’язують солодке, закордонне і космополітичне мистецтво. Люди люблять солодке і часто вживають його. Але це шкідливо для шлунку.
3
"Мне нравятся честные и смелые. Честные и смелые... Где же взять таких?"
Мені іноді не вистачає сміливості, щоб бути нечесним. Тоді я можу сказати або зробити щось зайве, про що потім можна шкодувати. Але не шкодую. Краще зробити щось чесно і не пошкодувати, ніж утаїти нечесністю, бо потім шкодувати доведеться набагато більше.
Вона швидко ходила по вулицям. Я теж швидко хочу і тому мені незвично коли хто йде в тому ж ритмі що і ти. І зараз я швидко йду цими словами літерами, поспішаючи закінчити новелу. Не буде тієї об’ємної новели, яку я планував спочатку. Я поспішаю, так. Чому ж новела буде набагато меншою за обсягом? Напевне тому, що гаснуть враження і почуття. Це як фотографія, зроблена на Polaroid'i, коли знімок проявляється в лічені секунди на твоїх очах. Але потім він набагато швидше ніж інші фото псується, зникає... Тому Polaroid і не здобув широкої популярності.
Вона не любила витрачати час дарма. І я пам’ятаю, як в одному зі своїх віршів порівняв її з пташкою. Образно я сказав би, що вона не ходила, не плила по житті, а літала. Летіла у красивому польоті, розправивши крила, поверталась у своє чи чуже гніздо. Іноді перелітала через океан в інші, далекі краї. А інші птахи, і дрібніші, що заздрили красі її крил та маневрам польоту і більші, хижі птахи, які бачили в ній здобич - не цікавили її. І ось одного разу наші маршрути перетнулись, але цей маршрут не міг тривати довго, бо я летів на Північ, а вона на Південь чи на Південний Захід. Тому єдине, що мені лишилось - це забути на спуститись на землю, бо я і так багато часу провів в повітрі.
4
"Ты мне не больше чем знакомый. Не пиши мне больше."
Це останнє, що я почув від неї. Ні, після цього я ще чув її голос, слова. Але то було неначе відлуння цих десяти слів. І це напевне правильно. Ні, для мене це було чути зовсім неправильно. Той, хто почув би подібне - міг або розсердитись або образитись. Але я ніколи не ображаюсь. Не хочу я й нічого поганого писати. Якщо поставити себе на її місце - принаймні це було сказано чесно. А якщо і нечесно - то ця нечесність була не переді мною, навіть не перед Богом, а перед нею самою. Я ж за останні десять днів зміг віднестись до цього по-філософськи, стерти почуття, або принаймні замазати їх коректором - щоб не помітили оточуючі. Напевне все так і мало закінчитись. Наше спілкування мало бути коротким, як час, який фотограф витрачає на настройку об’єктива перед тим як натиснути кнопку. Ще раз переді мною постає різниця між образотворчим мистецтвом і фотографією.
Ті хто пишуть картини - вони їх пишуть довго, наносять слої фарби, вживаються в образ так, що цей образ стає частиною їх існування. А фотографії інакше: зробив, проявив, поклав у альбом. Наступну. Фотографію, плівку, альбом. Все проходить швидко. Надто швидко.
----------------------------------------
ФОТОГРАФ
новела
1
"Сейчас каждая собака называет себя фотографом"
Ця новела не про собак. Не про якогось кобеля чи суку, а про справжнього фотографа. Сказати чесно, я не люблю фотографуватись, чомусь мені здається, що я погано виходжу на фотографіях. Але це не так, і деякими своїми фото я можу довго милуватись. А саму фотографію я досить довго взагалі не вважав за мистецтво. Чому? Можливо тому, що це модерно, не архаїчно та не потребує стільки зусиль, як наприклад живопис. Може й тому, що зараз практично у всіх є камера, цифрова, на мобільному, мильниця. У своєму житті, люди переобтяжені фотографіями, це як мотузка, яка тягне в минуле. Або, як вона казала - кожна собака називає себе фотографом. Я це підтвердити не можу, бо мало спілкуюсь з собаками, але я в це вірю. Я вірив майже кожному її слову. Я ніби фотографував звуковий потік її слів, проявляв у свідомості та зберігав у фотоальбомі пам'яті. Сказане нею не було для мене аксіомою, але теоремами були точно. І доведенням цих теорем я не цікавився. Якою ж для мене виявилось несподіванкою, коли деякі ці теореми були спростовані. Але це навіть добре, значить я не втратив здатність дивуватися. Так, вона мене дивувала, постійно і наш недовгий період спілкування безперечно залишиться в моїй пам'яті. Я сам на той час став неначе фотографом, кінооператором, бо фіксував всі її рухи, слова, посмішки, жести. Я можу пригадати все в деталях, викликати в свою уяву будь-який момент, наче він записаний на відео, або фотоплівку. І ця новела написана перш за все для того, щоб ще раз закарбувати свої думки та враження, але вже в літературі, цій непотрібній, немодній, іншій літературі. Але різниця в тому, що я пишу перш за все для себе. Пишу, бо не можу не писати. А читач мене не сильно цікавить, якби я писав для читача - я писав би зовсім інше.
Вона казала, що чорно-біла фотографія вимирає, навіть чорно-білу плівку дістати не так просто. Цифрові технології беруть своє. Але всі її роботи, які мені випало щастя побачити (мало, дуже мало) були саме чорно-білими. Є в цьому своя унікальність, як і в чорно-білому кіно. Є і в ній унікальність, або принаймні я бачив цю унікальність, можливо домалювавши і дофантазувавши те, чого не було і не могло бути. Вона часто носила з собою камеру, але я ніколи не бачив, як вона фотографувала, окрім одного разу, але то було не мистецьке фото, а так на згаду. Здається навіть я, або частина мене потрапила у кадр. Її ж персональної фотографії я не маю, але хотів би мати. Я рідко, дуже рідко фотографую. Але цікаво, як би вона відреагувала на мою пропозицію сфотографуватись. Щоб я зняв її з її ж камери. Не знаю і вже не взнаю. У неї теж немає і навряд чи буде моя фотографія. Хоча я просив, так би мовити, зробити мені фото-сесію і вона погодилась, але цьому так і не суджено було здійснитися.
Пам'ятаю той вечір, коли я їхав з нею в фотомагазин... Було вже темно, бо в листопаді швидко темнішає. І тому листопад вважається самим суїцидальним місяцем. І ми заїхали теж в суїцидальне місце, принаймні воно таке для мене якщо порівнювати з іншими місцями Києва. Ми йшли туди і говорили про фотографію, повертались і теж говорили про фотографію. Ми багато говорили і просто про мистецтво, іноді про життя та про різні дивні й незвичні речі. Вийшовши з магазину, вона розповідала, що їй радили зробити пару своїх виставок, потім їй надали б майстерню. Але вона не бачила в цьому чогось особливого і не ставила це за ціль. В той же час я побачив на стіні її ім’я намальоване білою фарбою - і сказав, що це напевне її хтось поздоровив з днем народження. Але це було не так і я це знав. У нашому спілкуванні бували моменти мовчання, але ці моменти не завдавали мені незручності. Вони були, як німе, документальне кіно, яке іноді теж приємно дивитися.
Одне з її фото, яке я випадково знайшов в інтернеті називалось "Беседа двух одиночеств". Два стільця стоять біля вікна. Вікно випромінює світло та на підвіконні стоїть дерево у вазоні. Але стільці, навіть не стільці, а крісла - стоять ніби в затемненні. І здавалось мені, що неодноразово я приходив і сідав на те крісло, що справа - навколо нього більше темряви. Сідав і дивився вперед на свого неіснуючого співрозмовника і несказаними словами намагався пояснити непояснену суть самоти. Потім йшов, але знову повертався, наче то і була моя кімната. Ніяких зайвих речей. Тільки крісла, вікно зі світлом та дерево.
2
"Я редко ем сладкое. Но не потому что я така бедная, просто не люблю"
Космополітизм завжди солодкий. А українське мистецтво переважно гірке, або кисле. Так вже склалося і я не вважаю за потрібне ганятися за ні за східними солодощами, ні за західними, підживленими генетично-змодифікованими домішками. Якщо змішувати культури, що намагається зробити космополітизм - продукт все-одно залишиться солодким, бо надто багато цукру додано, надто багато. А справжній чорний шоколад - не солодкий, а гіркий.
Ми мали різні смаки і погляди на мистецтво. Напевне вона і не розуміла, чому я не розумію те, що розуміє вона. А в той же час було дещо, що подобалось нам обом, і це ніби сильніше нас об’єднувало. Принаймні так мені здавалось тоді. Тепер я вважаю, що мистецтво погано вміє об’єднувати і погано вміє роз’єднувати. Та й взагалі, мистецтво дуже широке поняття і його дуже багато навкруги, якщо подивитись і помітити. Скажімо у Києві стільки всього відбувається, що практично неможливо усюди побувати.
Так, були моменти, коли ми розділяли мистецтво. Але як недовго це було! Потім я здогадався, що вона не хоче продовжувати розділяти мистецтво зі мною. Можливо це тому, що я почав ділитись по-братськи, а не почесному. А може просто прислів’я "Кожному - своє" тут мало місце. Точно не скажу, але знаю, що в неї своя дієта, яку вона навряд чи змінила би і я не хотів би під неї підлаштовуватись.
А нам здебільшого нав’язують солодке, закордонне і космополітичне мистецтво. Люди люблять солодке і часто вживають його. Але це шкідливо для шлунку.
3
"Мне нравятся честные и смелые. Честные и смелые... Где же взять таких?"
Мені іноді не вистачає сміливості, щоб бути нечесним. Тоді я можу сказати або зробити щось зайве, про що потім можна шкодувати. Але не шкодую. Краще зробити щось чесно і не пошкодувати, ніж утаїти нечесністю, бо потім шкодувати доведеться набагато більше.
Вона швидко ходила по вулицям. Я теж швидко хочу і тому мені незвично коли хто йде в тому ж ритмі що і ти. І зараз я швидко йду цими словами літерами, поспішаючи закінчити новелу. Не буде тієї об’ємної новели, яку я планував спочатку. Я поспішаю, так. Чому ж новела буде набагато меншою за обсягом? Напевне тому, що гаснуть враження і почуття. Це як фотографія, зроблена на Polaroid'i, коли знімок проявляється в лічені секунди на твоїх очах. Але потім він набагато швидше ніж інші фото псується, зникає... Тому Polaroid і не здобув широкої популярності.
Вона не любила витрачати час дарма. І я пам’ятаю, як в одному зі своїх віршів порівняв її з пташкою. Образно я сказав би, що вона не ходила, не плила по житті, а літала. Летіла у красивому польоті, розправивши крила, поверталась у своє чи чуже гніздо. Іноді перелітала через океан в інші, далекі краї. А інші птахи, і дрібніші, що заздрили красі її крил та маневрам польоту і більші, хижі птахи, які бачили в ній здобич - не цікавили її. І ось одного разу наші маршрути перетнулись, але цей маршрут не міг тривати довго, бо я летів на Північ, а вона на Південь чи на Південний Захід. Тому єдине, що мені лишилось - це забути на спуститись на землю, бо я і так багато часу провів в повітрі.
4
"Ты мне не больше чем знакомый. Не пиши мне больше."
Це останнє, що я почув від неї. Ні, після цього я ще чув її голос, слова. Але то було неначе відлуння цих десяти слів. І це напевне правильно. Ні, для мене це було чути зовсім неправильно. Той, хто почув би подібне - міг або розсердитись або образитись. Але я ніколи не ображаюсь. Не хочу я й нічого поганого писати. Якщо поставити себе на її місце - принаймні це було сказано чесно. А якщо і нечесно - то ця нечесність була не переді мною, навіть не перед Богом, а перед нею самою. Я ж за останні десять днів зміг віднестись до цього по-філософськи, стерти почуття, або принаймні замазати їх коректором - щоб не помітили оточуючі. Напевне все так і мало закінчитись. Наше спілкування мало бути коротким, як час, який фотограф витрачає на настройку об’єктива перед тим як натиснути кнопку. Ще раз переді мною постає різниця між образотворчим мистецтвом і фотографією.
Ті хто пишуть картини - вони їх пишуть довго, наносять слої фарби, вживаються в образ так, що цей образ стає частиною їх існування. А фотографії інакше: зробив, проявив, поклав у альбом. Наступну. Фотографію, плівку, альбом. Все проходить швидко. Надто швидко.